Естетика

Архітектура Київської Русі

На відміну від здавна відомих середньовічних пам.яток Західної Європи світ староруського мистецтва уповні вияскравівся лише за нашої доби. Археологи відновили забудову давньоруських міст, історики архітектури відтворили первісні форми величних архітектурних споруд. 

Стилістичні зміни в розвитку окремих видів мистецтва проходять не завжди однаково. Так, наприклад, у декоративно-вжитковому, а певною мірою і в образотворчому мистецтві, деякі традиції живуть довше, ніж в архітектурі, оскільки остання найтісніше пов'язана з потребами сучасності. Завдяки цьому еволюція стилістичних рис у архітектурі простежується чіткіше. 

Архітектуру стародавніх слов'ян ми можемо собі лише уявляти. Традиції дерев'яного будівництва сформувалися ще за багато століть до Київської Русі. І на той час, як у Києві з'явилися перші муровані споруди, давньоруські міста являли собою розвинені архітектурні організми, а русичі були досвідченими будівничими. 

За перші сто років існування Київська Русь набула сили. Зросли й розбудувалися руські міста — Київ, Новгород, Чернигів, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк та інші, що постали на великих водних шляхах, іноді на місцях колишніх племенних центрів, а нерідко зведені як фортеці на важливих для оборони рубежах. Необхідність у будівництві монументальних мурованих споруд була зумовлена потребами молодої держави. Київ повинен був мати храми, які б не поступалися константинопольским, а київський князь — палаци, не гірші ніж у візантійських імператорів. 

Другий етап розвитку мистецтва Київської Русі розпочався після смерті Ярослава Мудрого, коли феодальні відносини швидко поширилися у всіх князівствах. Архітектурно-художній стиль другої половини ХІ — початку ХІІ ст. ладом пропорцій, певним геометризмом мас, підкресленою замкнутістю об'ємів значно відрізнявся від живописного, з прагненням до об'ємно просторових композицій стилю Х – першої половини ХІ ст. 

У 30 – 80 роки ХІІ ст. архітектура, яскраво відбиваючи часи феодальної роздрібненості, прибирає рис фортечних споруд, важких, могутніх, з вікнами-амбразурами та декором з характерноюдля романського стилю аркртурою, що походить від оборонних пристосувань замковах стін. Спостерігається спрощення планових і композиційних рішень. Традиційні зв'язки з Візантією підупадають, натомість пожвавлюються зв'язки з країнами Заходу, в першу чергу з сусідами — слов'янськими народами. 

Архітектура кінця ХІІ – першої половини ХІІІ відрізняється тенденціями до раціоналізації будівельного виробництва, пошуками нових методів і конструктивних рішень. На противагу графічності попереднього стилю новий стиль за характером — живописний, як то було в ХІ ст. Він підкреслюється яскравими колірними поєднаннями червоного цегляного муруваня, білого тла декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Особливо зацікавлює декорування фасадів вставками кольорового каміння та різнобарвної майоліки. 

Татаро-монгольська навала обірвала гармонійний історичний розвиток руського зодчества. Проте воно не кануло в Лєту, а знайшло своє продовження в українській, білоруській та російській архітектурі подальших століть. 

Дерев’яна архітектура та поява кам’яних будівель на Київській Русі 

Архітектурний вигляд міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі - карнизи, лиштву, гребені, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х-ХІІІ ст. Окремі з них становили справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки представників заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Останні складалися з кількох зрубів, які утворювали цілий комплекс приміщень - “сіни”, “істба”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. У "Повести временных лет" згадується: “Он же (дружинник-варяг) стояще на сенях с сыном своим… и посекоша сени под нима”. У верхніх поверхах були “сіни”, які, згідно з описом із літописної статті 983 р., становили галерею на стовпах, а також “тереми”. 

В архітектурному вигляді “міста Володимира” було дуже помітне класове розшарування: навколо монументальних церков, княжих палаців, багатих дворів князівської знаті - бояр і дружинників - знаходилися багаточисленні напівземлянки ремісників, ювелірів, художників, майстрів, зайнятих на будівництві княжих палаців та церков. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 кв. м. Їх підлога була вимазана глиною і заглиблена в землю десь на 50-70 см. В приміщення вели кілька східців, вирізаних в грунті. На півдні Русі будинки зводилися здебільшого за допомогою каркасно-стовпової конструкції, яка обмазувалася глиною й білилася, нагадуючи пізнішу українську хату. 

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст - “кліті”, заборола, башти, а також церкви. Укріплення робилися так: над схилами прпиродних яруг чи долин або на насипних на рівній місцевості валах ставилися в один-два-три ряди рублені кліті розміром приблизно 3х3 метри. Найбільші з відомих нам фортець — міські стіни Києва, зведені 1037 року за Ярослава Мудрого, мали шість рядів городнів. Кліті городнів виводилися на висоту близько дванадцяти або навіть п'ятнадцяти (Київ) метрів і засипалися землею. Нижні частини городнів зміцнювали укосами з сирцевою кладкою за часів Володимира і дерев'яними зрубами за часів Ярослава. 

Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори в Києві та Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які зводилися на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались з дерева. 

Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід держави на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. 

У питанні про походження в Києві та на Русі монументальної архітектури існує своєрідний стереотип, за яким його історію починають лише з часу запровадження християнства і будівництва першого кам’яного храму - Десятинної церкви (989-996 рр.). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, яка старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, вносить у цю усталену думку суттєві корективи. 

Перші кам’яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських архітекторів. Масштабні роботи зі створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х - на початку ХІ ст. За короткий час були побудовані два палаци розмірами 45х11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі та житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирискатними дахами, покритими черепицею. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва. 
Розвиток кам’яної архітектури Київської Русі 

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані в строго візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває і достатньо виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софійський собор (1037 р.). Взагалі, як зазначив М. Грушевський: “Ярослав любив будувати. Скоро лише опанував Київ, забрав ся до будови нової церкви св. Софії, на місце тієї, що згоріла попереднього року.”[1] 

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку й Новгороді, за прикладом Софії київської, зводяться однойменні собори (1045-1050 рр.). 

У Чернігові за князювання брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, який був близький до Десятинної церкви. Це була велична тринефна восьмистовпна споруда, увінчана п’ятьма банями. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала Софійські, з протилежного боку стояла хрещальня. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордеру. Не маючи галерей, споруда набувала видовжених пропорцій по лінії схід-захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійської архітектури, в майбутньому стає типовим елементом давньоруської. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними з плінфи. 

Для другої половини ХІ ст. характерним є поширення культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, нові кам’яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі й став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його зразком був Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.) Він становив собою хрещату шестистовпну будівлю, увінчану однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, із заходу стояв нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори. Усередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду - декором із плінфи. Згідно зі свідченням “Печерського Патерика”, Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі призвела до того, що за цим типом почали зводити храмові будівлі і в інших містах. Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові. У Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Декор інтер’єру складався з мозаїк і фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму. 

Масштабне монументальне будівництво розгорнулося в Переяславській землі в останні десятиліття ХІ ст. За свідченням літопису, в стольному місті близько 1089 р. було побудовано комплекс споруд єпископського двору. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковими плитками, шиферними плитами. Поруч стояв єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своїм багатством храмовому. Крім мозаїк і фресок, у його опорядженні широко використовувався мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна, в якій були в’їзні ворота з надбрамною церквою св. Федора. 

У Південній Русі в ХІІ ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська й Переяславська архітектурні школи, які об’єднувалися єдиним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви в Києві, Юр’ївська (1144) в Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-і роки ХІІ ст.) храми в Чернігові. Їх об’єднує спільна конструктивна схема, характер архітектури фасадів. Будівлі розчленовані пілястрами з напівколонами, декоровані аркатурними поясами, хрестами і нішами. Інтер’єри розписані фресками. 

У кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури. У цей час були зведені храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, Св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Не виключено, що будівничим, принаймні окремих з них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви Св. Михайла Видубицького монастиря. 

Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився в П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це — чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопасним стрілчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складнопрофільними пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, Полоцька, інших центрів Русі. Як вважає Ю. Асєєв, новий стильовий напрямок еквівалентний західноєвропейській готиці. 
Характеристика києво-чернігівської архітектури 

Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземний план такого типу творить форму “грецького” хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника - згори. 

Центральна баня з круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а відтак чимраз вищим предбанником, спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднані між собою повнолукими арками. Проміжки між луками були зроблені у вигляді сферичних трикутників (паруса), що є важливим конструктивним досягненням і характеристикою техніки візантійського будівництва. Стисле підпорядкування зовнішніх форм внутрішній конструкції — це питоменність будівель того часу. Поздовжнім навам відповідали напівкруглі або гранчасті апсиди від сходу й розчленування західної стіни пілястрами. Пілястри, що були рівною мірою декоративним і конструктивним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бічних стінах. Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що й набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузьких, повнолуких вікон творила система вкладуваних одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана, обмежуючись до обрамування вікон, пілястрів і напівколонок на підбанниках. Різьбу для декорації зовнішніх стін у києво-чернігівському будівництві не вживали[2]. 

Характеристичною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Занесені до нас з Балкан та Вірменії, тобто з країн з кам’янистим грунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові - до половини. Самі фундаменти києво-чернігівських церков, завглибшки на 2-3.5 м, завширшки 1 м, укладалися з двох рядів грубого каміння, яке засипалося грузом і заливалося своєрідним цементом. Форма й розмір цегли допомагають нам у визначенні хронології тих або інших будівель. Найстарша українська цегла буда дуже тонка і квадратна за формою, й чим далі, тим вона наближується до сучасної, тобто грубішає й видовжується. Стіни церков укладалися з тонких полос цегли навпереміну з грубішими полосами цементу. Києво-чернігівський цемент, особливого хімічного складу, був дуже тривкий, тому його вживали раніше як цеглу. Для певності стіни зв’язували дерев’яними та залізними шпугами, а для зменшення тягарю склепінь в міжаркадні вітрила (межилучники) клали глиняні горщики. В деяких будівлях клали такі горщики й у стіни, а дехто з дослідників вважає їх голосниками-резонаторами. 

Під стильовим оглядом києво-чернігівські церкви належали в основному до візантійського стилю, хоча подекуди, головно в скульптурній декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейського романського стилю. Літописні відомості і збережені пам’ятки нашого малярства християнської, домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків, під оглядом як форм, так і техніки. 
Найвизначніші пам’ятки архітектури Київської Русі 
Десятинна церква. 

Кращою будівлею ансамблю “Міста Володимира” була Десятинна церква (996 р.). Про те, яким був цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовобанних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (“плінфи”) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилася баня, що підтримувалася підпружними арками. опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу містилися напівкруглі виступи-апсиди. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносилися дві башти, які разом із багатоверхим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця: на самому краю Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилася над дерев’яними кварталами й фортечними стінами київського дитинця, його бані було добре було видно не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я. 

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, коштовним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса й одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувались кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “мраморяною”. Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Ю.Асєєв вважає, що вони походили з візантійської провінції. Зразком для київського храму, можливо, послужила Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі[3]. 
Софійський собор. 

У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софія київська давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожна наукова книжка чи стаття про неї викликає великий інтерес не тільки у спеціалістів, а й у широкої громадськості. 

Софія київська становила величезну п’ятинефну хрестовобанну споруду з 13 банями, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або “полаті”. 

Вся архітектура Софії мала урочисто-святковий характер. В екстер’єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів - від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, що вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі - об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підбанний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана. 

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підбанний простір, косяки віконних прорізів, вражало своєю красою, загадковим світом образів, до всього, не тільки релігійних, а й світських. На південній і північних стінах центрального нефу було зображення родини Ярослава Мудрого, на західній (згодом обвалилася) портрет самого засновника Софії. У баштах передані сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів, музикантів, танцюристів. Особливий інтерес викликають фрески, які розповідають про візит Ольги до Константинополя, прийняття її візантійським імператором, відвідання іподрому. 

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. Конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їхньому оздобленні широко використовувалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки. 

Софія Київська завжди справляла незабутнє враження на людей, незалежно від епохи, в яку вони жили. Так, наприклад, чеський дипломат Еріх Ляссота, що їздив 1594 року з дипломатичною місією від імператора Рудольфа до запорізьких козаків і зупинявся в Києві , писав у щоденнику: "Київ було дуже укріплено на широкому просторі й прикрашено чудовими церквами та спорудами, громадськими та приватними, як про це можна судити по старовинних руїнах, а також по валу, що оточує місто й продовжується, як кажуть на дев'ять миль навколо. З-поміж церков київських особливочулова й красива церква, що зветься Софією. За розмірами вона більша від усіх... Усерединв церкву оздобленоммозаїчною роботою, а підлогу викладено красивими кольоровими камінцями. Нагорі церкви є галерея... поручні цієї галереї від одного стовпа до іншого зроблено із суцільних плит блакитнуватого каменю з різьбленою обробкою...". Через кілька років у Києві побував польський дипломат, юрист і історик Реґінальд Гейденштейн. Про Софійський собор він писав: "Мабуть, він коштував величезних грошей. Ще й зараз видно сліди маєстатичності й пишноти. Увесь храм покрито мозаїками на взірець храмів константинопольських і венеційських. Структурою й мистецтвом виконання він не поступається жодному з них. Бабинець і колони з порфіру, мармуру й алебастру..."[4] 
Кирилівська церква. 

Кирилівська церква в Києві - цінна пам’ятка української культури, що зберегла архітектуру ХІІ ст. і монументальний живопис ХІІ, XVII та ХІХ ст. Вона заснована чернігівським князем Всеволодом Ольговичем в урочищі Дорогожичі і споруджувалася в середині ХІІ ст. 

Кирилівська церква — найхарактерніша споруда Києва ХІІ ст. Це прямокутна у плані споруда із трьома апсидами, що виступають зі сходу, з шістьма хрещатими стовпами, які несуть купол і склепіння. Її стіни членують пілястри з могутніми півколонами. Фасади суворі, їх прикрашали лише аркатурні пояси. Головну увагу зодчі приділяли інтер'єрові храму. Стіни й склепіння оздоблює мистецький фресковий розпис У західній частині будівлі розташовані хори, куди ведуть вузькі сходи (у північній стіні). Там же міститься молитовня, що зрідка трапляється в інших давньоруських храмах. Особливістю споруди є також хрещальня й ніші у нартексі - західній частині храму. Спочатку церква була вкрита по склепіннях листовим свинцем. Навколо церкви з південної, північної і, можливо, з західної сторони в пізніші часи прибудовано каплички-притвори, либонь князівськи чи боярськи усипальниці. 

У 1605 році Кирилівську церкву було відбудовано. Проте ні до яких реставрацій у ті часи не вдавалися — споруду відновлювали новою будівельною технікою, тинькували, відповідно оздоблювали.[5] 
Михайлівський собор Видубицького монастиря. 

Це найдревніша споруда на Видубичах. Собор був закладений князем Всеволодом у 1070 р., а урочистий акт освячення цього храму, за свідченням Іпатьївського літопису, відбувся через 18 років: “У літо 6596 освячена була церква Святого Михайла монастиря Всевложа митрополитом Іоанном і єпископами Лукою, Ісаїєм, Іваном, а ігуменство тоді держащу того монастиря Лазареви”. 

Не слід вважати, що будівництво собору просувалося так повільно і затягнулося на всі 18 років. відомо, що Успенський собор Києво-Печерської лаври, майже повністю завершений, роками чекав освячення у зв’язку з ускладненням церковно-політичних відносин. Цими ж міркуваннями до недавніх часів намагалися пояснити причини в затримці будівництва Михайлівського собору Видубицького монастиря, але зараз, після проведення кропітких історико-архітектурних і археологічних досліджень, можна констатувати - храм будувався у два етапи. Вже до повністю завершеного основного об’єму добудовувалася із західного боку башта зі сходами на хори і нартекс. 

Сучасний Михайлівський собор являє собою кубоподібну споруду з однією апсидою і єдиною банею, що здіймається над схилим дахом. Отинькована східна частина споруди і купол мають чітко окреслені барокові форми середини XVIII ст., а західна частина звільнена від тинькування, і тут можна на власні очі побачити всі ознаки давньоруської будівельної техніки із западаючим рядом. Над питанням вигляду собору у час його спорудження у різні часи замислювався не один десяток вчених, й історія питання являє собою цілу низку діаметрально несхожих версій. Істина відкрилася не одразу, за окремими деталями збиралися і співставлялися факти. Усі візуальні оглядини без серйозних архітектурно-археологічних досліджень приводили вчених до помилкових, а інколи і до самих недоречних висновків. У Михайлівському соборі вбачали навіть чотиристовпний храм, близький за своєю об’ємно-просторовою структурою до храмів владимиро-суздальської школи. Як це не дивно, але дослідження, в яких вчені спираються лише на речові докази з археологічних розкопок і ні на що інше, теж інколи призводять до неправильних висновків і навіть домислів, котрі потім, при подальших дослідженнях, доводиться відкидати. 

Історію хибних тверджень учених щодо первісного вигляду Михайлівського собору досить повно оповів відомий дослідник і найбільш авторитетний учений свого часу М. К. Каргер. Між тим питання це досі остаточно не з’ясовано, і час від часу з’являються все нові й нові версії архітектурних реконструкцій, кожна з яких має певний науковий інтерес. 

Інтерес до вивчення старожитностей Києва виник в 70-х рр. ХІХ ст., і першим з істориків звернув увагу на те, що Михайлівський собор був зовсім не таким, як зараз, М. О. Максимович. Саме він писав, що “виступаюче над урвищем берега дике каміння, з котрого вимурувано церковний фундамент, є явним свідком обвалу древньої вівтарної частини в Дніпро”. 

Довгий час серед дослідників ХІХ ст. побутувало твердження, висловлене вперше П. А. Лашкарьовим про те, що зруйнована церква Михайла “лишалась у руїнах так довго, що вціліла після обвалу частина її увійшла в землю до такої глибини, що у прольоті арки, яка вела в середину церкви, віддаль від карниза до грунту зменшилася до одного аршина, і будівельники … вирішили чомусь за потрібне викопати її із землі і щебеню”. Таким чином, на думку вчених, над руїнами старої церкви була побудована нова. 

Цю думку аргументовано заперечував архімандрит Євлогій, перший церковний історик, який провів найбільш серйозні на ті часи археологічні дослідження біля стін Михайлівської церкви, і особливо в східній її частині. Ось що він написав у своїй публікації: “… фундамент обваленої частини церкви не існує увесь аж до самих закруглень корабликів східної вівтарної сторони древньої церкви”. Під “закругленням корабликів” слід розуміти те, що вченому вдалося зафіксувати початок закруглення апсид. 

У 1916 р. на основі археологічних розкопок А. Д. Ертель і В. П. Пісчанський стверджували, що виявлене ними стародавнє мурування є фундаментами продольних (північної та південної) стін храму. 

У результаті досліджень, проведених М. К. Каргером, собор було представлено як восьмистовпну хрестово-купольну споруду. Авторитет М. К. Каргера був настільки великим, а міркування настільки переконливими, що його реконструкція почала публікуватися в усіх капітальних працях і підручниках з історії архітектури. 

У 1974 р. у зв’язку з реставраційними роботами проведено комплексне вивчення Михайлівського собору і вдалося з’ясувати, що храм не восьмистовпний, а шестистовпний. 

У 1980-1990 рр. з’явилися сенсаційні публікації Г. Н. Логвина, де стверджується, що давньоруські монументальні споруди після досить складної декоративної обробки фасадів вкривалися шаром білого тинькування. 

З цього приводу у фахівців досі немає одностайної думки, і тому прийнята і реалізована авторами проекту останньої реставрації концепція розкриття від пізніших нашарувань давньоруської частини собору може вважатися оптимальною. 

Спочатку храм являв собою чотиристовпну хрестово-купольну споруду без нартексу з рідкісною для давньоруської архітектури особливістю - підкупольний квадрат знаходився не на третьому, а на другому членуванні від входу. Він був немовби зміщений на одне членування на захід у порівнянні з традиційною структурою давньоруського храму. Нартекс із баштою та сходами на хори були збудовані пізніше, ніж основний об’єм. 

Висновки 

Давньоруське зодчество — одна з найяскравіших сторінок історії художньої культури доби середньовіччя. Доба Київської Русі — період розквіту давньоруської архітектури. Татаро-монгольська навала, хоча й завдала страшного удару передусім розвиткові такого монументального мистецтва як архітектура, але не знищила традицій, які згодом відновилися у будівництві на землях – спадкоємицях Київської Русі. 

Давньоруські будівельні та художні надбання були тим безпосереднім ґрунтом, на якому формувалалася українська архітектура XIV – XV ст. Це спостерігається і в конструктивних прийомах, і в засобах художньої виразності. 

Галицькі пам'ятки архітектури другої половини ХІІІ – першої половини XIV безперечно зберігають тренд розвитку давньоруського зодчества домонгольського періоду. Галичина продовжує традиційну майстерність будівничих білокам'яної архітектури стародавнього Галича в ренесансних спорудах львівської архітектури XVІ ст.

Ваші думки щодо історії розвитку Київської Русі...