Марнославство - гріх

Ризикували життям заради того, щоб прославитись серед людей;

зрікалися віри, ніж втратити авторитет у суспільстві;

схвалювали смертні гріхи, щоб зберегти повагу до себе з боку безбожників;

грішили смертно, щоб не бути «білою вороною»;

приступали до церковних обрядів напоказ (наприклад, вінчалися, бо це тепер модно);

соромилися відстоювати істину (догмати, канони, заповіді, якщо хтось грубо їх зневажав);

соромилися сповідувати свої гріхи (особливо соромні), щоб не втратити авторитету та поваги в очах священика, приховували гріхи;

насолоджувалися своїм уявно-духовним станом;

плазуни перед начальниками, сильними світу цього, щоб отримати їхню увагу та прихильність;

приписували своїм заслугам блага, одержувані від Бога (говорили: «я зробив…», «я виростив…», «я придбав…», «я досяг успіху…» тощо);

бажали похвали від людей та шукали авторитету – хотіли, щоб нас поважали, щоб з нами зважали, прагнули бути попереду;

шукали слави людської, земних почестей, посад та звань;

смакували свої переваги, не бачили власних недоліків;

хвалилися, прикрашали мову, перебільшували для більшої переконливості;

набували знання, досвіду, майстерності не заради того, щоб послужити ближнім чи Батьківщині, а заради власного престижу;

хотіли навчатися лише у престижних навчальних закладах;

слідували моді, бажали гарного одягу, прикрас, вишуканих меблів, речей тощо, щоб не відстати від інших або бути попереду;

позитивно оцінювали свої душевні якості (самовдоволення);

позитивно оцінювали свої тілесні якості: красу обличчя, зачіску, приємність голосу та інші якості тіла;

були нездатні переносити зауваження, закиди, умовляння як несправедливі, і справедливі (особливо важко переносити несправедливі докори, ми й справедливих можемо стерпіти);

були уразливі, схильні до підвищеної чутливості, вразливості та сльозливості через всяку дрібницю – забували, що Бог відкриває через людей наші недоліки;

щоразу виправдовувалися, вигороджували себе, виставляли себе невинними, вказуючи різні причини, аби нас не викрили в лінощі та невмінні;

виправдовували своє незнання віри та гріховність попереднім безбожним життям та атеїстичною пропагандою, хоча гоніння на віру давно припинилися;

були нездатні ставитися однаково рівно до тих, хто хвалить нас і ображає нас;

запобігали тим, від кого щось залежить, і зневажливо чи байдуже ставилися до тих, від кого нічого не сподівалися отримати;

лестили (хвалили людину, щоб добитися її прихильності до нас або заради якоїсь вигоди;

хвалили із заздрістю; хвалили людину на людях, щоб помітили нашу «великодушність» і відзначили нас);

лицемірили (допускали вдавання, акторство, неприродність поведінки);

виправдовувалися: "Я не винен, у мене такий характер" або "ти сам напросився";

перекладали свою провину на інших, щоб не втратити репутацію та не вислуховувати докорів;

не хотіли вітатись першими, піти на примирення першими;

не бажали виконувати роботу, яка «принижує» нашу гідність;

ображалися, коли нам вказували на наші недоліки;

приводили як виправдання своїх помилок перебільшені та вигадані проблеми;

боялися засудження з боку оточуючих, страждали недовірливістю, переживали: «а що подумають», «а що скажуть люди»;

дотримувалися гріховних правил і традицій світу, щоб не стати «білою вороною», виправдовувалися, що «тепер усі так живуть»;

ухилялися від християнського життя через помилкове сорому перед знайомими; соромилися тримати вдома ікони, носити хрест, хреститися на людях; приховували, що ходимо в храм, сповідаємося, дотримуємося постів, що віримо в Бога і т.д.; боялися глузувань, докорів та нерозуміння;

засмучувалися, якщо не отримували похвал та схвалень, особливо коли вони діставалися іншим;

обов'язково розповідали ближнім, якщо щось доводилося доробити за кимось;

намагалися принизити, зачорнити, загасати, перетлумачити в гірший бік гідності та заслуги інших людей, говорили багатозначно: «Та не так він гарний, як ви думаєте!» або: "Ви про нього не все знаєте!";

з цікавістю дізнавалися про недоліки інших і охоче передавали це оточуючим, при цьому відчували задоволення;

домагалися піднесення і визнання себе, забували слово Боже: Хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою (Мк. 10, 42-43);

помічали свої уявні заслуги, забуваючи, що все добре в нас від Бога, прагнули зробити більше «добрих справ»;

помічали і оцінювали свої «духовні подвиги», розігрували із себе благочестивих, думаючи: «Ось я попрацював, зробив те й те, і за це помилує мене Господь і подасть благодать Свою»;

робили добрі справи заради земної слави або щоб нас помітили, звернули на нас увагу, похвалили;

чинили добро заради добра, а не тому, що так наказують заповіді Христові;

робимо добро для самозадоволення;

не приховували всі добрі справи від людських поглядів, довго самі пам'ятали про зроблене, згадували із задоволенням, розповідали оточуючим;

прагнули розкоші і пишності, хотіли чимось особливим виділитися, здатися перед знайомими, сусідами, родичами;

похвалялися навіть своїми пороками і намагалися хоч цим, але виділитися серед оточуючих;

витрачали кошти напоказ, щоб викликати повагу до себе або спровокувати заздрість;

вживали жартома слова молитов і Святого Письма;

мріяли про свої здібності, про своє призначення, значущість;

думали про себе, що смиренні, говорили про це іншим, проповідували свою працю; хвалили себе;

раділи та надихалися, коли бачили, що нам заздрять;

вживали свої таланти та здібності не з християнською смиренністю, а з пихатим самовдоволенням;

передражнювали, пересміювали інших (і навіть священиків);

зображували з перебільшенням (мімікою, жестами, гримасами) інших людей, висміювали недоліки оточуючих;

допускали артистизм (копіювання мови, рухів, жестів) з метою розсмішити інших, помалюватися, бути в центрі уваги;

часто захоплювалися всілякими порожніми мріями про свої переваги та досягнення;

раділи при здійсненні доброї справи, тим самим приписуючи її собі, а не Богові;

земні радості вважали винагородою за християнське благочестя;

приймали на свій рахунок похвали за справи свої, своїх підлеглих, своїх дітей – нездатність «переадресувати» їх Богові;

допускали дотепність, жартівливий тон, «червоне слівце», розповідь кумедних історій, анекдотів;

додавали до сказаного кимось свої дотепні зауваження, репліки, уточнення;

було приємно, коли нас хвалили.